Ігор Клапіюк ( 20.01.1978 - 15.04.2024 )

Клапіюк Ігор Анатолійович народився 20 січня 1978 року в селі Зимне Володимир-Волинського району. У 1995 р. закінчив 11 класів загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів села Зимне.

Свою трудову діяльність розпочав у корпоративі «Зимне» на посаді слюсаря. Пізніше працював у підприємця по виготовленню і вкладанню тротуарної плитки. Згодом створив власну робочу бригаду. Замовлення виконував на совість, не вмів робити нашвидкоруч. Не цурався й іншої роботи: працював будівельником, накривав дахи, виконував внутрішні роботи. Тривалий час працював на Володимир-Волинській птахофабриці. Останнім місцем роботи було фермерське господарство «Руслан-АГРО».

1 вересня 2001 р. одружився. З дружиною Надією виховували двох синів – Ігоря і Богдана. Дуже любив і турбувався про свою сім’ю. Намагався передати синам всі свої знання та вміння. Прищепив їм любов до риболовлі в усі пори року.

У 2015-2016 рр. був мобілізований і захищав Україну в зоні проведення АТО на східних кордонах, а саме в Мар’їнці та Станиці Луганській.

25 лютого 2022 р. прибув у військову частину м. Володимира, де потрапив у новостворений 107 «Волинський батальйон» 63 ОМБР.

Спочатку ніс службу в Миколаївській області. Влітку 2022 р. отримав поранення, лікувався в госпіталі. Звільняв з побратимами Снігурівку та інші населені пункти. Побував у пеклі Бахмута, згодом виконував свій обов’язок під Кремінною Луганської області. Бачив на власні очі весь жах сумнозвісного Серебрянського лісу. Отримав не одну контузію. Відпустка додому – раз в рік, бо «немає ким замінити».

В Ігоря була велика родина, в сім’ї троє дітей. Як прийнято в селі, тримали велике господарство: корови, свині, кролі, птицю. Тому до праці був привчений змалечку. У підлітковому віці втратив батька, який помер від затяжної хвороби, тому на плечі хлопців лягла вся чоловіча робота.

Любов до тваринництва переніс і у свою сім’ю. У господарстві завжди були кролі, нутрії, качки, кури, індики. З великою повагою відносився до сім’ї і родини. Завжди знаходив час і хвилину, щоб поспілкуватися з близькими і далекими родичами, хрещеними, яких було чи не пів села. Любив людей, живе спілкування, сміх, завжди був у центрі подій.

З будь-якої нагоди в Ігоря була заготовлена пригода, жарт або анекдот. Не забував на війні про улюблену справу – риболовлю. Придбав вудки і між чергуванням рибалив на місцевих водоймах, які на східній частині України багаті на рибу. Додому замовив човен, на якому мріяв рибалити вже на Волині, але якому так і не судилось послужити господареві.

Ігор був людиною щирою і безкорисливою. Завжди готовий подати руку допомоги. Не раз до нього звертались сусіди і знайомі за порадою та підтримкою, знали, що не відмовить.

Любив співати і грати на гітарі. Подбав, щоб у кожного в сім’ї був свій інструмент. Тож жодне свято не обходилось без музичного супроводу. Був гордий з того, що сини також захоплюються грою на гітарі, і всіляко у цьому сприяв.

Востаннє приїздив додому в лютому 2024 р., а вже 15 квітня 2024 р., вірний військовій присязі, загинув на позиції в результаті штурмових дій противника поблизу селища Діброва Сіверодонецького району Луганської області.

Герої не вмирають! Слава Україні! Героям Слава!