Юрій Амірханян народився (1975 - 3.07.2023)

Старший сержант другого мінометного взводу мінометної батареї військової частини А-7064 Юрій Амірханян  народився 1975 у багатодітній родині у селі Микуличі.  У 1990 році закінчив школу с.Микуличі, потім володимирське ВПУ, де здобув професію тракториста. Далі працював на різних підприємствах, він ніколи не цурався роботи. Але справжньою його стихією стали вогонь і залізо. Він був чудовим ковалем. Цей дар — не просто ремесло, а душевне продовження родинної історії. Часто згадував, як у дитинстві бігав до дідуся в кузню. Його роботи знали в усьому місті – і ворота, і лавки, і перила, і витончені декоративні елементи прикрашають подвір’я, будинки, майданчики. Люди йшли до нього із замовленнями, бо знали: зробить якісно, з душею. Одного разу він виготовив кований столик, який потрапив до другого президента України Леоніда Кучми. Але цим Юрій не хизувався. Просто радів, що його вироби комусь приносять користь.

Згодом одружився, у шлюбі народилася донька. Так склалося, що з першою дружиною Юрій розлучився. Але одного дня доля знову усміхнулася йому – Він зустрів другу дружину Олену. Для неї Юрій став опорою і ніжністю, для її доньок – добрим вітчимом, для онуків – улюбленим дідусем, з яким завжди цікаво. Його руки вміли все: прибити, полагодити, збудувати. За національністю Юрій вірменин. Але його коріння, серце, дім – усе було тут, в Україні. Тут виріс, працював, любив, творив. Україна стала для нього не просто землею, а духовною батьківщиною

У 2006 році Юрій підписав контракт з 51 бригадою, у якій прослужив до 2011 року. Та згодом повернувся до мирного життя, влаштувався працювати на “Гербор холдинг”. 

 З початком війни у 2014 році мобілізувався і вирушив на фронт у складі 24 бригади. В одному з боїв на Бахмутському напрямку отримав поранення і підлікувавшись, повернувся знову у стрій. Старший брат Валерій мужньо взяв до рук зброю. Також боронили землю швагро й двоє племінників. Для їхньої родини війна стала особистим, болючим фронтом, що проходив крізь серце кожного.

З початком повномасштабного вторгнення Юрій у перші ж дні  пішов знову  до війська, не зважаючи на минулі поранення, і вже 26 лютого 2022 року був прийнятий на військову службу. Бойові завдання виконував у складі  2-гого мінометного взводу мінометної батареї на посаді старшого сержанта. 

Спершу стояли на українсько-білоруському кордоні, а згодом уже вів бої на важкому бахмутському напрямку, де земля палала під ногами. Зі спогадів дружини Олени, Юрій не ділився жахіттями фронту. У розмовах завжди був стримано-веселий, запевняв, що все добре.  Загинув Герой 3 липня 2023 року внаслідок осколкового поранення у голову на бахмутському напрямку. Як з’ясувалося, того самого дня разом з Юрієм, поліг ще один воїн із Володимира — двадцятип’ятирічний Павло Плісак. Пряме влучання ПТУРу в автівку, на якій вони пересувалися… Їх ховали в один день. Разом поверталися додому – вже навічно. За відвагу і незламність його посмертно нагороджено орденом «За мужність». Поховали Юрія в рідному селі Микуличі.